Мати з дочкою щасливі навіть в укритті, а журналісти - "в полях" і стали поетами: чотири історії киян, які залишилися у столиці. Фото

36 -ту добу триває героїчний опір українців. росія, як і нацистська Німеччина у 1941 році почала бомбардувати наші міста близько п'ятої ранку - почалася кровопролитна війна. Мільйони людей полишили свою рідну землю, але більшість наших громадян вирішили залишитися в своїх домівках. Вони не хочуть полишити свої домівки, які облаштовували все життя. Навіть попри величезні ризики для життя...

І попри величезні ризики для столиці (в області вже навала орків, яких гатить ЗСУ) тут лишилося багато людей, а якщо точніше - два мільйони українців і вони продовжують жити! Рятують свої родичів, віддають останнє армії та інколи навіть гуляють поблизу своїх будинків, бо не можуть не любити наш чудовий Київ. Столиця не в такому складному становищі, як Маріуполь, Харків чи Чернігів, але війна вже нанесла важкі рани по серцю кожного жителя столиці. 

Новини. LIVE розповідають три історії киян, які вирішили залишитися в місті. Як проходить їхній день в нових умовах життя? Чи встигли евакуювати близьких ?  Чи є в них все необхідне - читайте у нашому матеріалі (оригінальна мова спікерів збережена). 

Читайте також: План "Барбаросса" для Києва: чи зможуть рашисти захопити столицю України. 

Не змогла вивести маму, а тепер рятує доньку. Розповідає Інна Корощенко-Подлівахіна - копірайтерка та волонтерка, має дитину.

Інна має 15-річну дочку Уляну, яка мріє стати Захисницею України, хоча до війни вона планувала пов'язати своє майбутнє зі сферою IT. 

Інна Подлівахіна-Корощенко з донею.

Прокинулась дуже рано від того, що впала на підлогу. Ні, не від вибухової хвилі, а скоріш від гучного звуку вибуху. Страх, паніка, не розуміючи, що кричу, бужу доньку - вставай бігом! Квапливо одягаємося і вибігаємо до загального коридору, де перечікуємо тривогу разом з сусідами, що лишилися в будинку. 

До сховища не йдемо, бо воно геть не пристосоване: тісне, брудне, немає вентиляції, стіни всі цвілі і якщо, що станеться, то буде братська могила. Отак сидимо у коридорі, мовчки, чекаємо на відбій і я думаю, що таки помилялась, думаючи, що моя Нова Дарниця найбільш безпечне місце в Києві. Та ми щасливі з донькою будь-де, хоч в укритті, хоч і в коридорі. Бо любимо один одного, любимо нашу землю, любимо наших добрих людей. 

Проспавши ще годинку, думаю, що ж його робити далі. З одного боку знайомі, що разом з дітьми вже три тижні сидять в бомбосховищах, під постійними вибухами та обстрілами, не планують виїжджати з міста. Заздрю їх хоробрості та витримці. З іншого, мій емоційний стан вже на межі, тож треба їхати. Доки я думала, Галина, яку в реальному житті не бачила, пропонує приїхати до неї на Хмельниччину, а ще Ксюша, дівчата із Франківська... Сиджу, плачу, розчулена людським добром. Думаю про Хмельницький, але треба знайти, як виїхати з мого Дарницького вокзалу. Тож беру доньку і йдем туди. А на вулиці тепло, гарно - весна! Вийдеш серед людей і здається, що війна, то не насправді. На вокзалі людно, дуже, бо якраз час відправлення евакуаційного потягу до Львова. Чергова підтвердила, що цей потяг йде через Хмельницький, але там може не зупинятися...

На зворотному шляху додому зайшли на Дарницький ринок. Овочі та фрукти є, навіть якісь солодощі і оце все. Пішли в магазин, поглянули на пусті полиці, вийшли. Хліб змогли знайти в маленькому магазинчику "Київхліб". Як ми раділи тому хлібу!

Ковбасу, сир та молочні продукти можна придбати в кіоску через дорогу, де власниця сама і торгує, і товар десь знаходить. На завтра оголосили комендантський час, тож мали купити продуктів.

Вже вдома, знов переглядаю новини. І про Київ, про рідненьку Сумщину: Суми, Охтирка, Боромля, Тростянець, Краснопілля... десь там поруч в окупованому селі, над яким щодня летять ракети та літаки, мама. Її так і не змогла вивезти. Ввечері якось лячно лягати спати. Але відчинила вікно і довго, обнявшись з донькою стояли, слухали найкращі звуки у світі - звуки нашої артилерії, яка гарно так херачила орків. І від тих звуків стає спокійно і бажання тікати з Києва впевнено тане…. Слава Україні та ЗСУ!

Я продовжую працювати, трохи допомагаю волонтерам - в перші дні війни писала в усі соцмережі - таке було бажання якось допомогти, адже українська жінка - не беззахисна, а навпаки сильна і така, що й сама може захиститися. Пишу публікації в соціальних мережах, борюся з російськими фейками, самі знаєте скільки років їх пропаганда працювала проти України та всього Західного світу. Працювати і допомагати буду до останнього, адже вірю не тільки в ПЕРЕМОГУ, а й в наше щасливе майбутнє - нам усі будуть заздрити !!!

Ранок починається з повідомлення про тривогу у телефонному застосунку. Розповідає Олег Давиденко - піарник.

Олег - талановитий випускник Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Він впевнений у Перемозі України та веде бій на інформаційному фронті. 

Зазвичай він починається не власною волею, а з повідомлення про чергову повітряну тривогу у застосунку Київ Цифровий. Це може бути як о 2 ночі, так і о 4 ранку. Про це заздалегідь відомо тільки путінському Лювтваффе, яке кружляє над нашою столицею. Тобто нормального сну не було з 24 лютого. І, як я розумію, не буде до нашої остаточної перемоги.

Зрештою, десь о 7:30 або 8:00 я повністю прокидаюся та відразу починаю передивлятися стрічки новин та працювати над контентом для кількох контрпропагандистських проєктів, якими я керую з самого початку війни.

Майже весь день проходить у нескінченному потоці інформації, з якою доводиться ретельно працювати. Тому буває, що через це день проходить майже непомітно.

Також інколи виходжу патрулювати ввечері рідну Шулявку зі знайомими з Тероборони. Сам хотів до неї вступити, але не встиг. Там банально не залишилося місць.

Щодо їжі та води, то з цим у столиці точно немає проблем. Десь один раз на 4-5 днів ходжу до магазину та нормально так закуповуюся продуктами.

Зазвичай засинаю десь о 2 годині ночі у ванній кімнаті, бо там немає вікон, тому так начебто має бути безпечніше. Після такого сну зазвичай болить спина, але це все ж таки не холодний окоп, як у наших героїв, які боронять країну на фронті.

Встигла забрати ікону Миколая і не могла повірити у війну. Розповідає Антоніна Карташева, журналістка видання "Типовий Київ", волонтерка, поетеса.

Антоніна працює в нашому медіахолдингу. Колектив її обожнює за  почуття гумору та неймовірний,  "королівський" суржик, а ще вона пише вірші - раніше про кохання, а тепер про війну. Нині їй довелося виїхати подалі від міста, але вона була з ним у перші дні і залишається і нині завдяки своїй щоденній роботі на інформаційному полі. 

Початок війни був для мене несподіванкою, хоча я місяцями готувала до цього своїх читачів - писала про бомбосховища, тривожні валізки тощо. Ввечері 23-го лютого подруга з Маріуполя питала мене, що я думаю про початок війни, я написала коротко: нічого не буде, не панікуй.

Вночі мені постійно щось чулося, я думала це просто звуки з аеропорту "Київ" імені Ігоря Сікорського, який від мене у кількасот метрах. О п’ятій ранку подруга з Борщагівки істерично кричала в телефон: вибухи, війна, я по тебе їду, збирайся. Я повільно встала з ліжка, увімкнула світло і попросила її повторити. Не повірила, поклала трубку. Відкрила стрічку новин і прочитала про палаючий аеропорт "Бориспіль". Задумалась.

Виглянула у вікно - сусіди в піжамах і з чемоданами масово "валять" з під’їздів. Тоді я запанікувала. Набрала мамі, яка в Єгипті відпочивала, зі сльозами сказала, що у нас війна. Вона ніби я - поки роздуплилася, прокинулася, увімкнула світло і каже - повтори. Заплакала.

По телефону вирішували, що забрати з квартири. Кидаю в пакет документи, золото, улюблену ікону св.Миколая і спідню білизну. Все. Дорогою на вулиці Васильківській вже бачу якісь повалені будівлі, заспокоюю себе, що то аварія, не війна. Їхали ми в Яготин, бо звідти родом. Через Бориспіль боялися, об’їжджали стороною. Довго. І паніки було багато, бо телефон розривався.

Ось мої записки, які я тоді робила в дорозі.

Ранок 24 лютого. О шостій ранку я тікаю з Києва, бо обстріли. Страшно? Страшно. Виходила з квартири і молилася, щоб бог вберіг мій дім. Мама в Єгипті. Добре, що не тут, але як вона повертатиметься додому? З Києва тікають, тисячі автомобілів стоять в черзі на заправках. Затори. Паніка. Пише подруга з Харкова - сидить у бункері. Дзвонить подруга з Запоріжжя - чоловік пішов отримувати зброю. Дзвоню подрузі з Києва - сирени увімкнули, людей евакуюють в бункери. Вона їде теж в Яготин, дай Бог доберемося і будемо поруч.

Ненавиджу росію. НЕНАВИДЖУ. Вся Україна прокинулася від війни, від дій людей, які бездумно виконують накази свого ідола. Путін - ти найгірша людина на планеті. Не пробачу це жодному, хто погодився виконувати жахливі накази. Ваші душі мертві. Я ніколи не здамся, як і моя країна. Я не хочу жити в росії, ніколи, нізащо.

Я прокинулася від вибухів уночі

І відразу почала плакати, дивитися у вікно

Зібрала сумку, захопила ключі

І вкотре впевнилась, Росія - зло

Цей день увійде в історію кількох поколінь

У підвалах ховаються маленькі діти

Мене пронизує біль, біль, біль

Я хочу жити, я буду жити

Моя країна єднається назавжди

Донбас, Одеса, Львів, Суми, Умань

І Київ, який також зазнав біди

Ніколи не очікував і не думав…

Розмови розмовами, але війна

Я знаю хто тебе почав, а хто закінчить

Воїне наш, ти зі мною, я не одна

І це мене тішить

24.02.2022

Доїхали в Яготин. Тоді ще ні блокпостів не було, ні комендантської години. Дорогою мене забрав брат, в його машині грала пісня “Батько наш Бандера, Україна мати”... Він відкривав вікна і їздив так містом. Казав мені, що підіймає бойовий дух людей, які почали нити і боятися. Той день підірвав моє здоров’я - тремор рук, температура, відсутність апетиту, страх, біль. В магазин за їжею я не ходила, нічого вдома не робила, забилася в кутку і плакала. Не бачила життя, все зникло.

А вже ранком 25 лютого взяла себе в руки і пішла волонтерити. І жити почала, бо я треба Україні не в чорному мішку, а живою. Як там зараз кажуть, мені ще за когось із ЗСУ заміж виходити і народжувати купу дітей.

Вже виходить на пробіжку під звуки вибухів. Ігор, редактор одного з провідних онлайнЗМІ України.

Я працюю у сфері онлайнЗМІ, тому, на щастя, на відміну від багатьох киян, роботу не втратив. Навпаки, її стало більше, але це навіть краще - коли працюєш, менше піддаєшся емоційним гойдалкам, які вже, здається, зараз є у кожного.

Раніше, до війни, я зазвичай прокидався о 9-10 ранку, щоб біля 11-ї почати працювати. А вже "насичена життям" частина дня починалася ввечері. Зараз все змінилося - прокидаюся зазвичай біля восьмої, аби мати до початку роботи дві-три години на "активне" проведення часу, яким є похід до магазину, або доглянути квартиру батьків, які евакуювалися до Західної України.

Також стараюся вийти до води в проміжок часу між 19:00 до 20:00, аби не проводити майже цілу добу у квартирі.

Приблизно на десятий день війни навіть почав бігати зранку – але не вулицями міста, а на невеличкому стадіончику, оскільки не хочеться плентатися та заважати собою військовим. Один раз довелося бігати під звуки вибухів, які лунали зі сторони Броварів, і маю зазначити - це доволі незвичне відчуття!

До початку вторгнення рашистів я не тримав вдома їжі, майже ніколи. Але наразі, коли зачинені всі заклади громадського харчування, доводиться готувати вдома. Тому ще в перші дні війни "зорієнтувався" і запросив до себе жити додому знайому (їй було страшно залишатися на правому березі зовсім одній), яка мені допомагає в цьому (маю зізнатися, що у мене "кулінарна інвалідність" майже повна). Так що хоч тут проблем нема.

Як і у всіх, війна сильно б'є по нервах, тому, якби мене не годували, відчуваю, що весь час втрачаю вагу. Вже схуд на п'ять кілограмів і є відчуття, що це ще не кінець.

Найбільшою мрією сьогоднішнього дня для мене є відкриття перукарень, бо вже не стригся майже два місяці і здається, що скоро стану схожим на безхатька:).

Загалом же намагаюся триматися позитиву. Не маю сумнівів в перемозі, мрію, щоб це далося найменшою ціною (яка вже є фантастичною через неймовірну кількість вбитих українців) і дуже хочу, що літо-2022 зустрів з батьками у Києві на землі, повністю вільній від окупанта.

Редакція Новини. LIVE закликає всіх українців вірити у у нашу Перемогу. Правда, якою б гіркою вона не була, завжди перемагає - історія нашої землі сама про це говорить, а ми її знаємо добре, тож ворог, який планував влаштувати в Україні бліцкриг, буде знищенний. Слава Україні! Слава нашим ВОЇНАМ!